Новгород-Сіверське князівство

(Інформація для учнів 7 класу)

— удільне князівство, що існувало на пн.-сх. землях Чернігово-Сіверської землі в 11—13 ст. Займало значну (бл. 160 тис. км2) територію, яка пролягала від непрохідних Замглайських боліт та р. Снов на зх. до верхів'їв Дону на сх.; від верхів'їв річок Сули та Псел на пд. до верхів'їв р. Угри та гирла р. Москви на пн. Охоплювало землі східно-слов'ян. племен — сіверян, в'ятичів, дреговичів тощо. До складу Н.-С. к. входили такі міста, як Курськ, Стародуб, Сновськ (Седнів), Путивль, Глухів.

Існують дві гіпотези щодо часу утворення Н.-С. к. За найпоширенішою теорією (О. Є. Пресняков, А. М. Насонов, О. К. Зайцев та ін.), воно виокремилося (вірогідно, спершу на правах волості) з Чернігівського князівства після Любецького з 7зду князів 1097 як володіння Олега Святославича (знаменитого «Гориславича»). В основі мало територію колишньої т. з. Сновської тисячі — ранньофеод. тер. одиниці, яка утворилася ще в 10 ст. Потім в Н.-С. к (волості) правили нащадки Олега Святославича — Всеволод Ольгович (1113/115—46), Святослав Ольгович (1146—57), Святослав Всеволодович (1157—64), Олег Святославич (1164— 80), Ігор Святославич (1180-98). На думку М. Ф. Котляра, князівство виникло в 30—40-х рр. 12 ст. у період піднесення Новгорода-Сіверського. Перша літописна згадка про Новгород-Сіверський як стольний, княжий град зустрічається бл. 1141 за князювання Святослава Ольговича (сина Олега Святославича). Н.-С. к. тривалий час залишалося другим за значенням столом Чернігово-Сіверської землі й не мало великого впливу на події в Київській Русі. В кін. 12 ст. на його території виникло кілька дрібних князівств з центрами в Курську, Путивлі та ін. Посилення Н.-С. к. відбулося лише під час правління Ігоря Святославича — гол. героя «Слова о полку Ігоревім». Йому вдалося розширити кордони князівства і зайняти почесне місце серед князів, а з часом відвоювати собі й Чернігівський стіл (1198— 1202). Відтоді майже відсутні літописні згадки про Н.-С. к. 1238 більшість Новгород-сівер. земель увійшла до складу Брянського князівства, а наст, року, під час монг. навали, Новогород-Сіверський було зруйновано і князівство фактично припинило самост. існування. Після 1356 тер. колишнього Н.-С. к. разом з ін. землями Брянського князівства, що з 1246 було фактичним центром Чернігово-Сівер. землі, стала одним з уділів Великого князівства Литовського, а 1503 увійшла до складу Моск. д-ви. Згодом вона перебувала у складі Польщі впродовж 1618—48 за умова ми Деулінського перемир 'я 1618 і знову перейшла до Росії згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 та договором про «Вічний мир» 1686.

Літ.: Голубовский П. В. История Север, земли до пол. XIV ст. К., 1881; Зайцев А. К. Черниг. княжество.

В кн.: Древнерус. княжества X—XIII вв. М., 1975; Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. К., 1990; Грушевський М. С. Історія України-Руси, т. 2. К., 1992; Коваленко В. П. Кордони та природні умови літопис. Сновської тисячі.

В кн.: Археол. старожитності Подесення. Чернігів, 1995; Котляр М. Ф. До проблеми виникнення Новгород-Сівер. князівства. УІЖ, 1995, № 6; Войтович Л. В. Князівські династії Сх. Європи (кін. IX — поч. XVI ст.). Склад, сусп. і політ, роль: Істор.-генеалогічне дослідження. Л., 2000.

І. Б. Усенко.

Список князів Новгород-Сіверських

Першим новгород-сіверським князем був Олег Святославич (князь чернігівський) (1097–1115).

• Всеволод Ольгович (1115–1127)
• Ігор Ольгович (1139–1146)
• Святослав Ольгович (з перервами 1146–1157)
• Святослав Всеволодович (1157–1164)^[2]
• Олег Святославич (князь сіверський) (1164–1178)^[3]
• Ігор Святославич (1178–1198)
• Олег Святославич (князь стародубський) (1200–1201)
• Гліб Святославич (1204–1212)
• Мстислав Глібович (1212–1239)

ЧЕРНИГОВСКОЕ КНЯЖЕСТВО

Было расположено к востоку от Днепра между долиной Десны и средним течением Оки (территория совр. Курской, Орловской, Тульской, Калужской, Брянской, западной части Липецкой и южной части Московской областей России, северной части Черниговской и Сумской областей Украины и восточной части Гомельской области Беларуси). На юге граничило с Переяславским, на востоке – с Муромо-Рязанским, на севере – со Смоленским, на западе – с Киевским и Турово-Пинским княжествами. Было населено восточнославянскими племенами полян, северян, радимичей и вятичей. Считается, что свое название оно получило либо от некоего князя Черного, либо от Черного гая (леса).

Обладая мягким климатом, плодородными почвами, многочисленными реками, богатыми рыбой, а на севере лесами, полными дичи, Черниговская земля представляла собой одну из самых привлекательных для поселения областей Древней Руси. Через нее (по рекам Десна и Сож) проходил главный торговый путь из Киева в северо-восточную Русь. Здесь рано возникли города со значительным ремесленным населением. В 11–12 вв. Черниговское княжество было одним из самых богатых и политически значимых областей Руси.

К 9 в. северяне, прежде обитавшие на левом берегу Днепра, подчинив радимичей, вятичей и часть полян, распространили свою власть до верховьев Дона. В результате возникло полугосударственное образование, платившее дань Хазарскому каганату. В начале 10 в. оно признало зависимость от киевского князя Олега. Во второй половине 10 в. Черниговская земля вошла в состав великокняжеского домена. При Владимире Святом была учреждена Черниговская епархия. В 1024 попала под власть Мстислава Храброго, брата Ярослава Мудрого, и стала фактически независимым от Киева княжеством. После его смерти в 1036 была вновь включена в великокняжеский домен. По завещанию Ярослава Мудрого Черниговское княжество вместе с Муромо-Рязанской землей перешло к его сыну Святославу (1054–1073), ставшему родоначальником местной княжеской династии Святославичей; им, однако, удалось утвердиться в Чернигове только к концу 11 в. В 1073 Святославичи утратили княжество, которое оказалось в руках Всеволода Ярославича, а с 1078 – его сына Владимира Мономаха (до 1094). Попытки самого активного из Святославичей Олега «Гориславича» вернуть контроль над княжеством в 1078 (с помощью своего двоюродного брата Бориса Вячеславича) и в 1094–1096 (с помощью половцев) окончились провалом. Тем не менее по решению Любечского княжеского съезда 1097 Черниговская и Муромо-Рязанская земля были признаны вотчиной Святославичей; черниговским князем стал сын Святослава Давыд (1097–1123). После смерти Давыда княжеский стол занял его брат Ярослав Рязанский, который в 1127 был изгнан своим племянником Всеволодом, сыном Олега «Гориславича». Ярослав сохранил за собой Муромо-Рязанскую землю, которая с этого времени превратилась в самостоятельное княжество. Черниговскую землю поделили между собой сыновья Давыда и Олега Святославичей (Давыдовичи и Ольговичи), вступившие в ожесточенную борьбу за наделы и черниговский стол. В 1127–1139 его занимали Ольговичи, в 1139 их сменили Давыдовичи – Владимир (1139–1151) и его брат Изяслав (1151–1157), но в 1157 он окончательно перешел к Ольговичам: Святославу Ольговичу (1157–1164) и его племянникам Святославу (1164–1177) и Ярославу (1177–1198) Всеволодичам. Одновременно черниговские князья пытались подчинить себе Киев: киевским великокняжеским столом владели Всеволод Ольгович (1139–1146), Игорь Ольгович (1146) и Изяслав Давыдович (1154 и 1157–1159). Они также с переменным успехом боролись за Новгород Великий, Турово-Пинское княжество и даже за далекий Галич. Во внутренних усобицах и в войнах с соседями Святославичи нередко прибегали к помощи половцев.

Во второй половине 12 в., несмотря на угасание рода Давыдовичей, процесс дробления Черниговской земли усиливается. В ее составе оформляются Новгород-Северское, Путивльское, Курское, Стародубское и Вщижское княжества; собственно Черниговское княжество ограничивалось низовьями Десны, время от времени включая также Вщижскую и Старобудскую волости. Зависимость князей-вассалов от черниговского владетеля становится номинальной; некоторые из них (напр., Святослав Владимирович Вщижский в начале 1160-х) проявляют стремление к полной самостоятельности. Ожесточенные распри Ольговичей не мешают им вести активную борьбу за Киев со смоленскими Ростиславичами: в 1176–1194 там правит Святослав Всеволодич, в 1206–1212/1214 с перерывами – его сын Всеволод Чермный. Они пытаются закрепиться в Новгороде Великом (1180–1181, 1197); в 1205 им удается овладеть Галицкой землей, где, однако, в 1211 их постигает катастрофа – трое князей Ольговичей (Роман, Святослав и Ростислав Игоревичи) схвачены и повешены по приговору галицкого боярства. В 1210 они даже утрачивают черниговский стол, который на два года переходит к смоленским Ростиславичам (Рюрику Ростиславичу).

В первой трети 13 в. Черниговское княжество распадается на множество мелких уделов, лишь формально подчиняющихся Чернигову; выделяются Козельское, Лопаснинское, Рыльское, Сновское, затем Трубчевское, Глухово-Новосильское, Карачевское и Тарусское княжества. Несмотря на это черниговский князь Михаил Всеволодич (1223–1241) не прекращает активной политики по отношению к соседним областям, пытаясь установить контроль над Новгородом Великим (1225, 1228–1230) и Киевом (1235, 1238); в 1235 он овладевает Галицким княжеством, а позже Перемышльской волостью.

Трата значительных человеческих и материальных ресурсов в междоусобицах и в войнах с соседями, раздробленность сил и отсутствие единства среди князей способствовали успеху монголо-татарского вторжения. Осенью 1239 Батый взял Чернигов и подверг княжество такому страшному разгрому, что оно фактически прекратило свое существование. В 1241 сын и наследник Михаила Всеволодича Ростислав оставил свою вотчину и ушел воевать Галицкую землю, а затем бежал в Венгрию. Очевидно, последним черниговским князем был его дядя Андрей (середина 1240-х – начало 1260-х). После 1261 Черниговское княжество вошло в состав Брянского княжества, основанного еще в 1246 Романом, другим сыном Михаила Всеволодича; в Брянск переселился и черниговский епископ. В середине 14 в. Брянское княжество и черниговские земли были завоеваны литовским князем Ольгердом.

Источник: http://files.school-collection.edu.ru/dlrstore/2d6f65..

21 жовтня в нашій гімназії відбулася молодіжна вечірка субкультур

 Учні 9-11 класів спробували приміряти на себе образи різних молодіжних субкультур, щедрим на які стало ХХ століття. Це - хіпі, стиляги, бардівський рух, панки, рокери, байкери, готи; сучасні: блогери, геймери, аниме, хіпстери та багато інших. Представники цієї частини молоді мають свою ідеологію, стиль і спосіб життя, Вони виділяються своїм зовнішнім виглядом: зачіскою, одягом; слухають спеціфічну музику. Одною з причин виникнення субкультур є спроба самореалізації молоді, бажання привернути до себе увагу оточення, висловити свій протест дорослому світові, пошук власної індивідуальності. 

 Головними гаслами вечірки стали: 

-Ми ні до чого не закликаємо!

-Прийди і спробуй зрозуміти інших, не таких як ти сам!

- Будь толерантним ! Всі ми – різні!

- Головне – бути собою, знайти гармонію, бути щасливою людиною!

75-ті роковини трагедії у Бабиному Яру

  Україна та світ вшановують 75-ті роковини трагедії у Бабиному Яру. Це місце закарбувалося в історії як символ Голокосту: у вересні 1941 року тут розпочалися масові розстріли, що забрали понад 100 тисяч життів.

Протягом двох з лишком років, жертвами нацистів у Бабиному Яру стали євреї, роми, члени Організації українських націоналістів, радянські військовополонені, в’язні Сирецького концтабору, підпільники, партизани, душевновхворі, заручники, порушники комендантської години та нацистського порядку.

Розстріли та захоронення проводили зондеркоманда 4а айзнатцгрупи С під керівництвом Пауля Блобеля та органи поліції: 45-й батальйон німецької поліції, 303-й батальйон німецької поліції.

27 вересня 1941 року першими жертвами стали пацієнти психіатричної лікарні ім. Івана Павлова.

28 вересня 1941 року в Києві з’явилися оголошення, в яких наказували всім євреям міста зібратися зранку наступного дня на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова.

Наступного дня, 29 вересня 1941 року, люди зібралися на розі вулиць біля кладовища. Їх змушували залишити гроші, всі цінні речі та роздягатися. До 18:00 було вбито близько 22 тисяч людей.

30 вересня 1941 року розстріли продовжилися. Документи свідчать: на 02.10.1941 р. за два дні в Києві стратили 33771 людину.

Вже 12 жовтня 1941 року було зафіксовано понад 51 тисячу вбитих. Із середини місяця жертвами злочину були роми, заручники, комуністи-підпільники, матроси і командири Дніпровського загону Пінської військової флотилії та інші.

Взимку 1941-1942 року страчені члени Організації українських націоналістів (621 особа), а також представники інших течій визвольного руху в Україні, серед яких українська поетеса Олена Теліга, іменем якої тепер названо вулицю, яка проходить повз Бабин яр.

У серпні 1943 року, ховаючи сліди злочину, нацисти вирішили знищити тіла жертв. З 18 серпня 1943 року в’язні Сирецького концтабору з іншими групами в’язнів, зокрема з Полтави, викопували тіла та спалювали їх у спеціально побудованих печах. За раз спалювали до 2000 трупів. До кінця вересня майже всі тіла розстріляних у Бабиному Яру були спалені. Залишилася остання піч, яка призначалася вже в’язням Сирецького концтабору.

У ніч на 29 вересня 1943 року відбулося повстання цих 327-ти смертників. Врятувалися лише близько трьох десятків осіб. Саме їх свідчення допомогли відтворити історію спроби знищення слідів злочину нацистів.

За висновками спеціальної державної комісії на Нюрнберзькому процесі, що відбувся в 1945-1946 роках, жертвами нацистського злочину стало понад 100 тисяч цивільних громадян та військовополонених.

Останні постріли в Бабиному Яру пролунали 4 листопада 1943 року. У ніч на 6 листопада Червона армія вступила до Києва.

08.06.1934 — в СРСР була прийнята постанова про кримінальне покарання за зраду Батьківщини

8 червня 1934 р. ВЦВК СРСР прийняв постанову «Про доповнення постанови (про здійснення державних, контрреволюційних і особливо небезпечних для Союзу РСР злочинів проти порядку управління) статтями про зраду Батьківщини». На основі цього документу були внесені зміни в існуючі кримінальні кодекси РСФРР та союзних республік (ст. 58 "а"-58 "г"), що зберігалися в них до кінця існування СРСР.

Поняття "зрада Батьківщини" мало доволі  широке трактування. Зокрема, такими діями вважалися ті, які здійснювалися радянськими громадянами на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості або державної безпеки та обороноздатності СРСР (перехід на сторону ворога, шпіонаж, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова від повернення з-за кордону до СРСР). Згідно з постановою від 8 червня 1934 р. за державну зраду визначалася найвища міра покарання — розстріл із конфіскацією всього майна, а за пом'якшуючих обставин — позбавлення свободи на строк 10 років із конфіскацією майна.

Якщо засудженому військовослужбовцю вдалося втекти, то членів його сім'ї позбавляли волі на строк від 5 до 10 років із конфіскацією майна. Членів сім'ї, які жили зі зрадником батьківщини, висилали та позбавляли прав строком на 5 років. У постанові від 8 червня 1934 р. вперше запроваджувалося поняття “член сім'ї зрадника Батьківщини”, під яким розумілися усі повнолітні діти, які жили (або не жили) з цією особою. Їх звинувачували у тому, що вони не повідомили про злочин (навіть якщо вони не тільки не сприяли його здійсненню, але й не знали про нього), і відправляли у спеціальні табори.

У постанові від 8 червня 1934 р. не було головного принципу кримінального закону — відповідальності за наявності провини. Тут було відсутнє чітке формулювання суб'єктивної сторони складу злочину і не вказано, що зрадою батьківщини можуть бути визнані лише навмисні дїі громадян СРСР, здійснені на шкоду безпеки радянської держави. На думку експертів, закон суперечив основним принципам радянського кримінального права, зокрема у частині, що передбачала покарання для членів сім'ї зрадників батьківщини. 

Постанова про зраду батьківщини з її широкою інтерпретацією, де зрада батьківщини фактично виступала синонімом держави, стала легальною базою для проведення у сталінський період масових репресій, у тому числі і проти не-громадян СРСР. 

 Фото дітей "ворогів народу". 

● Черниговщина сквозь века ●

ИВАН НИКИТОВИЧ КОЖЕДУБ

Ива́н Ники́тович Кожеду́б (8 июня 1920, Ображиевка, Глуховский уезд, Черниговская губерния, Украинская Народная Республика — 8 августа 1991, Москва, СССР) — советский военный деятель, лётчик-ас времён Великой Отечественной войны, наиболее результативный лётчик-истребитель в авиации союзников (64 победы). Трижды Герой Советского Союза. Маршал авиации (6 мая 1985).

Псевдоним во время боевых действий в составе Группы советских военных специалистов в Корее — «Крылов».

Первый воздушный бой закончился для Кожедуба неудачей и едва не стал последним — его Ла-5 был повреждён пушечной очередью Мессершмитта-109, бронеспинка спасла его от зажигательного снаряда, а при возвращении самолёт был обстрелян советскими зенитчиками, в него попало 2 зенитных снаряда. Несмотря на то что Кожедубу удалось посадить самолёт, полному восстановлению он не подлежал, и лётчику пришлось летать на «остатках» — имеющихся в эскадрилье свободных самолётах. Вскоре его хотели забрать на пост оповещения, но командир полка заступился за него. В начале лета 1943 года Кожедубу было присвоено звание младшего лейтенанта, затем он был назначен на должность заместителя командира эскадрильи. Вскоре после этого, 6 июля 1943 года на Курской дуге, во время сорокового боевого вылета, Кожедуб сбил свой первый немецкий самолёт-бомбардировщик Юнкерс Ю-87. Уже на следующий день сбил второй, а 9 июля сбил сразу 2 истребителя Bf-109. Первое звание Героя Советского Союза Кожедубу (уже старшему лейтенанту) было присвоено 4 февраля 1944 года за 146 боевых вылетов и 20 сбитых самолётов противника.

С мая 1944 года Иван Кожедуб воевал на Ла-5ФН (бортовой № 14), построенном на средства колхозника-пчеловода Сталинградской области В. В. Конева. В августе 1944 года, получив звание капитана, он был назначен заместителем командира 176-го гвардейского полка и стал воевать на новом истребителе Ла-7. Второй медали «Золотая Звезда» Кожедуб был удостоен 19 августа 1944 года за 256 боевых вылетов и 48 сбитых самолётов противника.

К концу войны Иван Кожедуб, к тому времени — гвардии майор, летал на Ла-7, совершил 330 боевых вылетов, в 120 воздушных боях сбил 62 самолёта противника, среди них 17 пикирующих бомбардировщиков Ju-87, по 2 бомбардировщика Ju-88 и He-111, 16 истребителей Bf-109 и 21 Fw-190, 3 штурмовика Hs-129 и 1 реактивный истребитель Me-262.

Последний бой в Великую Отечественную, в котором он сбил 2 FW-190, Кожедуб провёл 17 апреля 1945 года в небе над Берлином. За всю войну Кожедуб ни разу не был сбит. Третью медаль «Золотая Звезда» Кожедуб получил 18 августа 1945 года за высокое воинское мастерство, личное мужество и отвагу, проявленную на фронтах войны. Он был отличным стрелком и предпочитал открывать огонь на дистанции 200-300 метров, крайне редко сближаясь на меньшую дистанцию.

В своей автобиографии Кожедуб утверждает, что им в 1945 году были сбиты два американских самолёта P-51 «Мустанг» ВВС США, которые атаковали его, приняв за немецкий самолёт.

И. Н. Кожедуб ни разу не был сбит во время Великой Отечественной войны, и хотя его подбивали, он всегда сажал свой самолёт. На счету Кожедуба также есть и первый в мире реактивный истребитель, немецкий Ме-262, который он сбил 19 февраля 1945 года, однако он не был первым, кому это удалось сделать — ещё 28 августа 1944 года один сбитый Me-262 был записан на счёт американских пилотов М. Кроя и Дж. Майерса, а всего до февраля 1945 года американским лётчикам было официально засчитано около 20 сбитых самолётов этого типа.

По окончании войны Кожедуб продолжил службу в ВВС. В 1949 году окончил Краснознамённую Военно-воздушную академию. В это же время он оставался действующим пилотом-истребителем, освоив в 1948 году реактивный МиГ-15. В 1956 году окончил Военную академию Генерального штаба. Во время войны в Корее командовал 324-й истребительной авиационной дивизией (324-й иад) в составе 64-го истребительного авиационного корпуса. С апреля 1951 по январь 1952 года лётчики дивизии одержали 216 воздушных побед, потеряв всего 27 машин (9 пилотов погибло).

В 1964—1971 — заместитель командующего ВВС Московского военного округа. С 1971 служил в центральном аппарате ВВС, а с 1978 года — в Группе генеральных инспекторов Министерства Обороны СССР. В 1970 году Кожедубу присвоено звание генерал-полковника авиации. А в 1985 году И. Н. Кожедубу присвоено воинское звание Маршал авиации.

Избирался депутатом Верховного Совета СССР II—V созывов, народным депутатом СССР.

Скончался 8 августа 1991 года. Похоронен на Новодевичьем кладбище в Москве.

Источник: http://alexsf.ru/index.php?topic=11053.0

Всім, хто цікавиться історією Чернігівщини, рекомендую відвідати сторінку 
https://vk.com/chernigovshchina_skvoz_veka
Там Ви зможете побачити багато фотоматеріалів та іншої цікавої інформації з історії Чернігівщини.