Марина Шурига, 9-А. Твір на ХVII Всеукраїнський конкурс учнівської творчості.

Кожним подихом, кожним словом, кожною миттю свого життя я люблю Батьківщину! Люблю її співучу, веселу, завзяту, а останнім часом – ще й знесилену війною. На життя моїх сучасників випали страшні випробування – бойові дії на Сході країни. Кожного ранку йдучи до школи, я часто думаю про те, що відчувають діти Донбасу, коли не мають можливості відвідувати уроки й навіть просто зустрітися з друзями через постійні обстріли…

Я завжди думала, що дорослі можуть усе, що їм усе під силу. Але чому вони не можуть чи не хочуть зупинити цей жах, який відбувається на Сході? А найстрашнішим є те, що в нашій країні є люди, які виправдовують події на Донеччині й Луганщині!

Важко…Здається, ми зараз повинні всі об’єднатися, щоб припинити це страхіття, стати в дружнє українське коло й спробувати все це виправити.

Але, на жаль, існує велика кількість українців, яким на все байдуже. Вони цікавляться тільки своїм життям і своїми статками. Останнім часом усе більше наших співвітчизників їдуть працювати за кордон і ніби не помічають, що на Батьківщині не все гаразд. Що можна працювати й удома за менші кошти, але біля своїх рідних. Що можна спробувати зробити щось для своєї країни, а не їхати туди, де за них усе зробили інші. Але на це потрібен час і сили. Простіше звинувачувати в усьому владу, народ і навіть саму країну.

Тому, на мою думку, зараз дуже актуальні слова В’ячеслава Липинського: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути». Ніхто за нас нічого не повинен робити, усе в наших руках! І тільки ми, самі українці, зможемо зробити Україну кращою!